<< Главная страница

ПОХIД ЖИТТЯ



Категории Галина Журба ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Журавлi Восени, як вiдлiтали журавлi в червону далекiсть заходячого сонця, крик ïх пiдхмарий впав у душу волоцюги. Склав тодi на землi своє лахмiттє та кий подорожнiй, а руками обгорнув натрудженi ноги. Лице мав зчорнiле i втомленi очi. У величию, неогорнену просторiнь розбiгались перед ним стерниська пустi та сумiрнi, неначе по них допiру пройшли якiсь похорони. Погребли когось не знати де i розiйшлись люди-тiнi, а над стерниськом лишився вiдгомiн чиєïсь печалi та суму. Тому над чолом самотньоï людини повисла тiнь i по лицях сповзла на груди. Низенько, до самоï землi. Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолiя осiннiх мотивiв. За ланом стернi, за смугою темного лiсу помирало сонце. I довгий червоно-злотий блиск розлився по землi. З-помiж сiрих пошарпаних хмар, як з кривавоï рани. Впав на верхи дерев безлистих. Тодi чоловiк в лахмiттях здiйняв з голови дрантивий капелюх i перевiв рукою по чолi. Його спiтнiле чорне волосся горiло в блисках заходу, наче крiвлею облите. Голi, вкритi порохом ноги в обрiзках чобiт та коротких штанях дрижали легенько вiд втоми. Сидiв безрухий на придорожньому ровi, а коли вiтер гойдав юрбою всохлих будякiв та зжовкле листя танцювало в повiтрi — по лицi його перебiгали легенькi хвилi нiким не впiзнаних вражiнь. — Прогнали вiд роботи. Ви надто образований, нам таких не треба. — Ха, ха, надто образований! У вас нема пашпорта. — Пашпорт... ха, ха, ха... Мiй пашпорт — ремесло та сумлiнне. Так, але у вас задовге волосся i в кишенi якась там газета. Взагалi, нам таких не треба. Вас би в участок... он вам за два днi грошi. . — Ха, ха, ха!.. Натиснув капелюх, лахмiттє закинув на плече й пiшов. За ним смiялась скреготом всiх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне. Голi пiвомлiлi люде. Тiснота стiн. Вогнем i парою вiддихають легенi. I такий ситий з цигаром в зубах добродiй ви надто образований, у вас газета. — Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!.. Губи волоцюги викривила мовчазлива iронiя, а в темних, гарних очах вiдбились всi кольори осiннього смерку. Встали на ярах мли i хитались тихi, мовчазнi. Дрiбнесенький дощик став порошити, а будяки, притаïвшись неприязною юрбою на ровi, шепотiли якiсь прокльони невiдомо кому. Небом летiли хмари. — Де ваш пашпорт?.. Тонкi нiздрi та верхня губа волоцюги легенько тремтiли, ха, ха! — Я людина зовсiм вiльна. Безпашпортний гiсть землi. I в цьому вся трагедiя. Шарпнув засмаляною рукою свою рiдку, клинцем пiдстрижену бороду й став говорить впiвголоса. — Є люди випадковi, безбiлетнi пасажири тiєï плянети. Життя для них — то вiчна тюрма i арешт, бо появились на землi без пашпорта. Силомiць втрученi в життє. Раптом оглянувся позад себе на чорний вiд мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сiру цiлiсть, i було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах. — Яка за мною довга лишилась дороïчi... Вiтер вхопив жовте листя, закружляв над полем i прогнав високо в каламутну розтiч мли. Стеблами соломи замiв i кинув по ровах. — Яка за мною довга лишилась дорога... така сiра всенька i повита млою. — Проходять по нiй такi рiжнi тiнi, як я, i не лишають навiть слiдiв своïх босих нiг. — Все замiтає дощ i мла. — Сьогоднi виïмково поганий день. Просто нема чим дихать. — Який нудно сiрий ллє. Двi темнi борозни впали на чоло волоцюги вiд брiв, мов два згорнутi крила смутку. — Цiкаво знати, хто з нас бiльше має шансiв на вiдродженнє, я чи той жовтий лист?.. Високо в повiтрi кружляв лист кленовий, танцював, плив i врештi впав у рiв. Глядiв за ним пильно безпашпортний аж до кiнця i мляво всмiхнувся, потiм пiднiс руку вгору й писав пальцем на тлi неба. Дорога спадаючого листа. Дощ падав тихий, плаксивий, i хмари розтрiпались по небi, тяжкi та безрухi, мов намоклi у зчорнiлiй кровi плахти. Тiльки далеко за лiнiєю синiх лiсiв горiло пасмо червоного неба. Смуги крови i злота мигтiли там мiж небом та землею, мов шпара в чорно-сивiм безмiрi. I ось високо у хмарах зiрвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженоï душi. Пiдняв тодi голову i вглядiвся в ту червону далекiсть заходячого сонця. — Є десь земля инча, куди вiдлiтають цi журавлi,— прошепотiв загадано. В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу рiку сонця, в золотисто-фiолетову даль. Чорнi постатi летючих птиць рисувались на цiм тлi з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повнi непоборноï жаги й слiпого льоту до своєï мети. Плили в сонцi до сонця, тiльки на землю падали ïх пiдхмарi, обiрванi голоси. I раптом в тiй величнiй далекости, в пурпурнiй розточi заходу вицвiв пальмовий гай. Далеко в непробiжнiм просторi золотом облитi стояли кипариси, цвiли цитрини та пальми. Розпливались в далекости, як чудово-нiжна фата-моргана, i журавлi розтоплювались тоже далеко десь в пурпурi i вогнi. Тодi чоловiк в лахмiттi схопивсь i почав йти градою, крiзь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару. I в його постатi було щось з летючого самотньо журавля. Йшов заглядений, повен руху в даль, з тiєю легкiстю, з якою проходять бездомнi люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрiю пальмовий гай i в пригасаючiй посвiтi втопились журавлi. Йшов, як тiнь темна, крiзь чорний вiдлiг землi, а коли померкли останнi блиски сонця i запали тяжкi ворота хмар — чоловiк щез також i втопився в смерку. Олександрiя, 1910 р.
ПОХIД ЖИТТЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация