<< Главная страница

ДомбровськI



Категории Галина Журба ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Годi з певнiстю сказати, як то там було з цим моïм родом по мечу, тобто по батьковi. Звалися Домбровськi, були поляки, римо-католики й писалися через а з хвостиком, — Dabrowski. Виводилися вiд якогось Войтiха (Войцєха) Домбровського, що мав примандрувати перед розбором Польщi з Познаня в Украïну, як мандрували тисячi полякiв впродовж п'ятьох сторiч, по добробут, панування й наживу на чорноземi та закрепощенiм украïнськiм народi. Але могло також статися, що тi Домбровськi попереверталися просто з Дубровських, як Цєрпiцкi з Терпецьких, Жевускi з Ревуцьких, Яжемовскi з Яремовських. Махцєвiчи з Махтеєвичiв i т. д., а Радзiвiлли зi звичайних собi украïнсько-бiлоруських Рабоволiв. (Лiвобережне Рябовiл) Ра(я)бовiл, Ра(я)бокiнь — дуже розповсюдженi прiзвища на пiвнiчнiм Право- i Лiвобережжi. Рабокiнь, Рабикiнь i навiть Рибакiнь (козак украïнськоï армiï 1920 p.), i Рабовiл, Рабивiл i Радивiл — звичайна деформацiя цих назвищ. А вже вiд Радивiла до Радзiвiла стiльки, що вiд Перемишля до Пшемисьля. Подвоєне л, на зразок Ягайллiв, Свидригайллiв, для фасону i польсько-шляхетськоï фантазiï, з княжим титулом та митрою, довершили цю метаморфозу Рабоволiв у РадзiвIллIв. Вiдбувалася вона з украïнськими й бiлоруськими родами упродовж XV— XVII столiть. А втiм, той процес сполячування вiдбувався й пiзнiше, пiсля розборiв Польщi, та приспiшеним темпом йшов у Галичинi та Волинi 1919—29 pp. на наших очах, за т. зв. Польоньï рестiтути, коли-то з наших Телемо-нюкiв робились ad hoc всiлякi Цєлємонюкi (годинникар у Штетинi 1947 p.), а з Денисюкiв — Дзєнiсюки (сучасний польський публiцист). Пiд цим оглядом поляки неперевершенi майстри. Дуже, отже, можливо, що з моïми предками по батьковi вiдбулася подiбна реiнкарнацiя, тим паче, що переробити у на а з хвостиком багато легше, анiж перевернути Рабовола в Радзiвiлла. Як би там не було — мiй прадiд, Войтiх Домбровський, був поляк i католик, гербу Забава,— (чорна шахiвниця на червоному полi),— що свiдчить про нахили моïх предкiв по мечу радше до шклянки й погулянки, анiж до меча. Той Войтiх, чи Войцєх, придбав був якось на Киïвщинi два гарнi маєтки: Вербку та Крутобородинцi. Вiрнi родиннiй традицiï, шклянка й погулянка, та нацiональнiй девiзi жиць i ужиць,— Домбровськi, гербу Забава, жили й уживали на украïнськiм родючiм чорноземi; маєток, натомiсть, худ та марнiв поволi. Успадкувавши його замолоду, в доволi вже заборженому станi, мiй дiд, Едвард Домбровський, хутко упорався з ним до краю. Одружившись з Магдалиною Целинською, гарною та химерною жiнкою, дещо старшою за себе, взялися обоє запопадливо переïдати маєток. Пiд цим єдиним оглядом подружжя спарувалося добре. Постiйнi гостi, бенкети, добiрнi кухарi, вибагливi страви. Дiд веселоï, товариськоï вдачi, любив полювання, карти, подорожi, конi i, мабуть, гарних молодиць. Дiм був повен всiляких резидентiв (проживальцiв), побанкрутованих польських гуляк, пройдисвiтiв, дармоïдiв, жадних уживання. До столу нiколи не сiдало менше двадцяти осiб. Подавалися вибагливi страви, дорогi французькi вина, iталiйськi овочi. До обiду й вечерi пригравала оркестра. Маєток правили резиденти — мотiï та пройдохи. За Вербкою хутко пiшли Крутобородинцi. Дiд взяв тодi у посессю (аренду) село Спечинцi на Подiллi й перенiсся з родиною туди. Резиденти переïхали також. Палата у Спечинцях не була вже така пишна, як у Крутобородинцях. Оркестра вже до обiду не грала. Дiд Едвард, проте, декiлька разiв до року вирушав фаєтоном до Києва чи Одеси по т. зв. закупи. За фаєтоном ïхала гарба. Привозилися морськi риби, балики, кав'яри; бочки оливок, гостриць; кошi ананасiв, помаранч; мадери, шампани. При дворi крутилися ще кухарi, льокаï, бони, гувернери. Фасон тримався, хоч борги зростали. Домбровськi були посвояченi з декiлькома украïнсько-польськими (тобто споляченими) аристократичними родами. Мати дiда Едварда з роду Четвертинська. Рiдна дiдова сестра, Софiя, була за Вороиецьким. Дещо дальшi свояки: Стадницькi, Яблоновськi, якiсь росiйськi графи Мєзєнцеви. Найближчi родиннi взаємини в'язали дiда Едварда з Воронецькими. ïх маєтки були на Подiллi, Софiя Воронецька, хресна мати мого батька, була винятковоï доброти i вдачi. Здавалося — iснувала для того, щоб творити кругом себе добро. Не лишень вчинками, але усмiхом, голосом, приторком руки приносила хворим та засмученим пiльгу. Чарувала нiжнiстю i добротою. Була талановита малярка. Батько згадував ïï усе життя з великим пiєтизмом. Малим хлопцем часто перебував у тiтки i дядька. Iншоï вдачi був князь Йосип Воронецький, вояка та фантаст, на багато рокiв старший за свою дружину. Замолоду мусiв емiгрувати у Туреччину, пiсля лiквiдацiï польського повстання 1831 року. Разом з Михайлом Чайковським (Садик-Пашею) перейшли були там на iслам, подружилися з туркенями. Намагалися спонукати туркiв до вiйни з Росiєю. Задумували зорганiзувати пiд Туреччиною нову Козаччину, Запорiзьку Сiч, для визволу Польщi й Украïни. Тi романтичнi задуми тримали ïх кiльканадцять рокiв у Туреччинi. Потiм Воронецький бився пiд Гарiбальдi за волю Iталiï та приймав участь в угорськiм постаннi 1848 р. Немолодим пiзнав за кордоном Софiю Домбровську й одружився з нею. Спершу жили у Галичинi (Австрiя), у свому маєтку Гдичинi, Гусятинського обводу. (Краєвид цього Гдичина, нарисований рукою княгинi Софiï, був ще у мене в Києвi). Пiсля якоïсь амнiстiï Воронецькi вернулися в Украïну (Росiю). Князь був химерний, гонористий пан. Велетенського зросту, ходив у чумарцi, вживав переважно украïнськоï мови. Дуже любив малого небожа, мого батька, якому тодi було 7—8 рокiв. Залюбки розповiдав йому про своï вояцькi пригоди. Високо цiнив та поважав нiмцiв як добрих воякiв. Не палав до них нацiональною ненавистю, як усi поляки. Легковажно висловлювався про iталiйцiв; називав ïх боягузами, чваньками, нiякими вояками. Гарiбальдi зовсiм не вважав героєм. Хлопець жадно слухав цих оповiдань. Романтична iсторiя та постать старого чарували дитячу уяву. Мав, проте, князь одне слабе мiсце — не любив згадувати про своï турецькi пригоди й той злощасний iслам; сердився, коли хтось необачно запитував його про це; ображено виходив з кiмнати й декiлька днiв не обзивався зовсiм. Мав Воронецький якусь чудову малу рушничку, призначену здавен для небожа, хотiв лише конче, щоб той сам попросив його. Батьковi ця рушничка снилась по ночах, мрiяв про ню, але просити нiзащо не хотiв. Уважав, що дарункiв не просять. — Як менi хотiлося тiєï рушнички,— згадував усе,— один Господь знає. Мабуть, раз тiльки у життю можна так хотiти. Проте не принизився i не попросив. Був гонористий також. Старий мав своï панськi замашки. I так один одному не поступився. На цьому закiнчилася ïх приязнь. Подражеиий у своïй амбiцiï, Воронецький образився на малого. Гордовитий хлопець затявся також. Нiколи потiм не зустрiлися бiльше. Дарма тiтка Софiя намагалася всяко нагнути небожа скоритися старому. Просила зi сльозами. — Це була єдина рiч, якоï я не мiг зробити для тiтки,— казав менi батько. Помер Воронецький, коли батько женився. Перед смертю забажав побачити небожа. Простив стару образу, хотiв зробити маєтковий запис. Тiтка Софiя написала до батька, просила, щоб приïхав. Батько замкнувся в кiмнатi, проходив цiлий день i нiч, посмикуючи вуса, але не поïхав. Не помогли й маминi умовлений. Може, був би й поïхав на зазив тiтки, коли б не той натяк на запис. Була це, властиво, повторена iсторiя з рушничкою, в багато рокiв пiзнiйше. Випадок цей дуже прикметний для вдачi мого батька, як i вся його поведiнка. Загалом не любив про це згадувати. Вiдносини родиннi на тiм обiрвались. — Я був бiдний, а вони багатi,— не без гiркоти говорив,— але я був пан такий, як i вони. Другий цiкавий тип iз спечинецьких гостей був свояк бабунин. Микола Стадницький, один з найбiльших магнатiв та авантюрникiв того часу на Правобережжi. Маєток його (не пам'ятаю назви) був десь в Летичiвськiм повiтi. Батько мiй згадував нечувану розкiш палати Стадницьких., мов удiльних князiв. Мармури, магонi, гебани, чорний дуб. Галєрiï картин з оригiналами Рубенса, Рембрандта. Мозаïка, гобелени, колекцiï зброï, бронзи, порцеляни. Гуляка й паливода, Микола пересиджував там рiдко, розбиваючись по цiлiм Подiллi. Був нежонатий, служив осавулом у козацькiм гвардiйськiм полку, гуляв та бешкетував. Безумнi МиколинI витiвки славилися на все Правобережжя. Вичваряв нечуванi герцi з росiйською адмiнiстрацiєю, шикануючи ïï де мога, не виключаючи й самого губернатора. Усе це довший час сходило Стадниць-кому плазма завдяки титуловi, зв'язкам та фортунi. Брат його, Хома, займав якесь становище при царськiм дворi. Тож Микола бешкетував скiльки хотя. Мав ще й вiдповiдних компанiв, пройдисвiтiв-гультiпак, повизбируваних по всiй Украïнi; якийсь Моргун-Рiзниченко, Сивуха, Курочкiн, Камбарбек-Рафiбеков та iн. Московськiй жандармерiï доводилося не раз уганятися за ним по цiлiм Подiллi, коли МиколинI каверзи перебирали край. Там десь позв'язував бородами попа з рабином, припечатав своєю печаттю й заповiв, що коли печать зломають — обох повiсить. В Летичевi охрестив справниковi дитину, саме коли той робив на нього облаву у свому повiтi. Заïхавши цiлою компанiєю до справника, застав справничку у злоговинах. Спровадив попа, музик i, заки справник шукав його по повiтi, виправив гучнi хрестини, сам тримаючи дитину до хреста. Єдина людина, якоï соромився й боявся, була бабуня Магдалина Домбровська. Вона його картала за тi бешкети, соромила й докоряла. Микола ставав перед нею навколiшки, бився покаянно в груди, каявся та плакав. Бив поклони перед образами, божився, що бiльше не буде. Цiлував по руках бабуню та дiтей, обливаючись щирими слiзьми. — Пани моï дорогi,— промовляв розжалоблений,— вигубить нас проклятуща Москва, на Сибiр повивозить. Балакав виключно по-украïнськи. Ходив у черкеськiй бурцi, бiлiй козацькiй папасi (велика бараняча шапка), яку всi знали у цiлiй окрузi. Раз якось влетiв до Спечинець, коли дiда не було дома. — Панi Едвардово, голубко, заховайте мене. За мною москалi женуться. Заскочена знiчев'я бабуня ледь встигла Десь його сховати, коли перед Ґанком зателенькав поштовий дзвiнок i справник з жандармами став на порозi. Перепрашає чемно бабуню, але має всi познаки, що тутки десь у маєтку перебуває князь Микола Стадницький. Бабуня робить здивований вигляд. — Нi,— каже гордовито,— його тут нема.— I одночасно спостерiгає з жахом бiлу Миколину папаху на столi. Справник також позирає скоса на папаху, посмiхається значуще, перепрашає бабуню й з поклоном виходить. Домбровських в околицi усi поважали, зi справником включно. Нiгде-бо не доводилося краще випити й попоïсти. Не одне барильце дорогого вина, не одного дика чи сарну дiстав справник вiд дiда пiсля ловiв. Тож не зважувався переводити трусу у помешканнi; зарядив тiльки облогу маєтку. Полiцiя обсадила всi дороги, стежки довкола Спечинець. Стадницький знiчев'я опинився в капканi. Справник вже був певен трiумфу. За спiймання Стадницького сподiвався службовоï пiдвишки. Микола залив був уже доволi усiм сала за шкiру. Не збитий з пантелику, передягається жидом та спокiйненько перебирається однокiнною бiдкою через заставу полiцiï, помахуючи батiжком, анi на мить не збудивши в жандармiв пiдозри. I коли щасливий справник шле до губернатора рапорт, що має Стадницького в облозi й просить дальших наказiв,— перед губернаторську палату в Кам'янцi-Подiльськiм заïздить кiльканадцять однакових бiдок; у кожнiй сидить один з Миколиних компанiв; вiн сам у першiй. Одна за одною бiдки дефiлюють перед губернаторським Ґанком. Цiла перiя об'ïздить довкола травника та преспокiйно зникає за брамою. Заки полiцiя, жандарми та сам губернатор, змiркували, в чiм справа,— по Стадницькiм i слiд прохолов. А раз приïхав Микола до Спечинець, розжалений чогось та сердитий на дiда. Почав божитися перед бабунею, що як спiймає цього шельму Едварда, то пообрiзує йому вуха й власноручно повiсить на сухiй гиляцi. Знаючи Миколину шалену вдачу, бабуня ледве його упросила не робити бешкету; обiцялася сама розiбрати справу. Помер Стадницький у свому маєтку, мабуть, з перепою, не в дуже глибокому вiцi. З тiєю жалiбною вiсткою приïхав до Спечинець його брат Хома. Сидiли всi у вiтальнi засмученi. Миколу-бо усi любили, мимо його безумств. Бабуня й дiдуньо поминали з Хомою його буйну, шалену вдачу, всi його каверзи, бешкети. Хома був дуже зворушений. Котрась з резиденток почала йому висловлювати своє спiвчуття, мовляв, яка шкода, що князь Микола помер. Роздратований Хома перебив ïï: — Помер, помер, а ти, бабо, здохнеш, i москалi тарабан з тебе зроблять. Тарабанила все життя, тарабанитимеш i по смертi. Цей вилив щирости дуже сподобався дiтям; батько залюбки його згадував. Бували ще в Спечинцях молодi Четвертинськi. ïх бабка, Марiя, була матiр'ю дiдуня Едварда. (Серед родинних пам'яток залишився у мене в Києвi ïï лист, писаний у 1812 роцi з Парижа до чоловiка). Вiтольд, Едвард та Ольгерд Четвертинськi, небожи дiда Едварда, ровесники мого батька, були свавiльники й гультiпаки. Зокрема наймолодший Ольгерд. Два ïх свояки, Мар'ян та Лех Бейзими, зi старого украïнсько-татарського роду, посвяченi з Четвертинськими через свою сестру Софiю, що вiддалася згодом за Едварда Четвертинського, визначалися сильно татарським типом. Зокрема Мар'ян, ровесник i приятель мого батька з дитячих рокiв, вiдзначався незвичайною добротою та гуманнiстю. Висвятившись у ченцi, присвятив своє життя прокаженим на Мадагаскарi, де й помер у 1913 роцi. Вiтольд та Едвард Святополк-Четвертинськi мали на Киïвщинi великi маєтки. Перед першою свiтовою вiйною була голосна афера управителя цих маєткiв Мазаракого з фальшивством маєткового запису у свою користь i таємничою смертю старого Вiтольда Четвертинського. Зупинилася я умисне на декiлькох цих постатях, таких притаманних кольоритовi тiєï доби, та на цих прiзвищах, що говорять проречисто самi за себе як чисто украïнськi, хоча й зодягнутi у чужу поволоку. Тiсна на них, не могла вона iнколи вдержати буйноï степовоï вдачi, що виступала з берегiв, шукаючи собi виходи в авантюрничостi. Хоч продали свою нацiональнiсть, пополячившись, заради маєткiв, кар'єри, — кров, раса лишились украïнськi. Та не тiльки раса, але й вдача, родовi традицiï. Польського в них було стiльки, що мова та римо-католицтво. Смiялися, спiвали, сварилися та плакали по-украïнськи. Батько мiй називався Маврикiй. Був одинак; мав двi сестри старшi за себе: Марину та Наталiю i молодшу, Ганну. Був яскравим витвором своєï доби i довкiлля, з усiма його клясово-нацiональними паростями, грiхами та калiцтвами. Хоча й намагався визволитися з них як поступова та чесна людина — це йому удалося лиш наполовину. Не любив тiєï аристократiï, а проте, побiч поступових, демократичних поглядiв, покутували в ньому до смерти замашки польського панка-дiдича, носiя вищоï культури. Був трагiчною сумiссю цих двох нерозмежова-них, посварених iз собою первнiв: польського та украïнського, панського й демократичного. Вдачею мрiйник, чуттєвий та химерний, здiбний i талановитий, належав до трагiчних невдах, яким вiд першого дня життя до останнього не таланить. Родився дiдичем, виховувався на пана. Палата в Спечинцях була велика, з безлiччю кiмнат, сальонами, книгозбiрнею, кружганками, теплицями. Довкола горби, яри подiльськi, мальовничi береги Днiстра, Смотрича. Буйнiй уявi хлопця було де розгорнутись. Дiти зростали в достатках, не знали, що то нема чи не можна. Нараз цiлковите маєткове банкрутство. Катастрофа приходить так раптово, що десятилiтньому хлопцевi годi збагнути ïï, примиритися з дiйснiстю. Не стiльки матерiальна змiна, як моральнi приниження, образи, поневiряння, поличник за поличником. До смерти не мiг забути одного з цих ударiв, коли вбiг, як усе, до теплицi (оранжереï) й казав огородниковi зiрвати собi цитрину. — Це вже не ваше,- це нового дiдича, пана Лiбермана; не маєш до цього права,— вiдповiв з глумом огородник. Хлопцевi здається, що валиться пiд землю. Сором опiка йому обличчя. Потiм лiквiдацiя родинного дому й самоï родини- Батьки розходяться пiсля маєткового краху — удар найболючiший. Прив'язаний до родичiв, чутливий хлопець переживає усе це трагiчно. Дiтей розбирають помiж себе багатi свояки. Марина йде до Воронецьких. Наталю забирають Четвертинськi, батько мiй опиняється у свого дядька, дiвера матерi, Лєона Дзєицьола, одруженого з ïï сестрою Монiкою. Цей вуй Дзєнцьол, поляк з Малопольщi, вихованець єзуïтiв, був втiленням найнижчих польсько-єзуïтських прикмет. Уïдливо-рафiнований, повен злобного глуму, не щадив небожевi нiяких принижень, нiяких образ. Мав у Полтавi пенсiон для багатих польських паничiв. Сестринка взяв з ласки вчити та виховувати й на хвилину не дав йому про це забути. Роки на пенсiï Дзєнцьолiв пережив батько, як Дантiвське пекло. Пiсля достаткiв, романтики старого двору, затишного парку iз саджавками, темними алеями, пiсля привiлля— єзуïтсько-монастирський режим, скупiсть, недоïдання, туга за батьками, моральнi знущання тiтки й дядька. Розпука. Хлопець сплакується нишком по ночах, накрившись з головою, щоб глумливi колеги не чули. Поскiльки пенсiя в Полтавi та Дзєнцьоли чорним спогадом ваготiли на пам'ятi мого батька, постiльки ясним образом на цiле життя залишилася йому Полтава. Чарiвне украïнське мiсто над Ворсклою, серце Лiвобережжя зi шведською могилою, з трагiчною тiнню Мазепи, з мелянхолiйною усмiшкою Гоголя, з барвистим украïнським живлом довкола, з полтавською спiвною мовою — неподоланим чаром полонили хлопця. Усе, що в батьковi було украïнське, виховала в ньому й викохала Полтава. Потiм Кам'янець-Подiльський, де кiнчав гiмназiю. Не маючи змоги вчитися далi, мусiв йти служити. Спершу в Ялтушковi у цукроварнi, потiм у Калинiвцi. За протекцiєю тiтки, Софiï Воронецькоï, дiстав посаду в теплицькiй конторi дiбр графинi Потоцькоï. Двадцятип'ятилiтнiй юнак, гарний собою, добре вихований, приïхав до Теплика i там пiзнав мою матiр, Iзабеллю Копистенську.
ДомбровськI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация