<< Главная страница

ЧерешнI



Категории Галина Журба ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Часом на старого Пилипа находило натхненне. Сiдав тодi i слухав музики, що грала у ньому. Це бувало тодi, коли бiлий черешньовий гай обливався срiблом мiсяця, а над безмiрами зеленiючих пiль плила якась таємна пахуча тиша. Пилип виходив зi стайнi, сiдав на зеленiм ровi лицем у ту даль i слухав. Тодi йому вдавало, що є на свiтi двi бездоннi криницi, та каламутна срiбно-сiра топiль, котра розливалась перед ним в невiдомiсть, i друга, десь там у ньому, темна, скаламучена криниця. З одноï i з другоï йшла до нього прохолодна якась тиша, обвiвала мертвим супокоєм i пахла мочарами, як берег озера пiд вечiр. Пилип заслуховувався в нюю. Нагорблений, малий, з почорнiлим лицем. Думки його зривались тодi та падали одна за одною, як пустоцвiти черешньовi — якiсь мимохiтнi, недбалi. На бiлих стiнах мурованоï стайнi хвилювали нiжнi карунки тiнiв,— конi пирхали крiзь сон. Дiд вiдвертав голову i теж кашляв, вiдповiдаючи тим голосам з-за муру. Часом крiзь мале чорне вiконце графськоï стайнi висовувалась бiла морда з роздутими нiздрями й обзивалось тихе iржсiшк. Пилип недбало повертався :зараз, — зараз: бормотiв так же тихо. Потiм налiтало довге мовчання. Писок за вiкном ховався, бринiв ланцюг i чулось спокiйне пережовування вiвса. Дiд закурював люльку, усе заглянений в даль, з котроï плили великi якiсь хвилi над пусткою рiвнин, над фермою, над дiдом. Це були тi вiчно пливучi, неспиненi хвилi, на котрих гойдався малесенький, закинутий човник Пилипового життя. Помалесеньку плив, майже стояв на одному мiсцi, а хвилi все плили в синю даль та несли з собою шум тихий, як у пустiй глинянiй банцi. Це була мельодiя, в котрiй дiд чув усе: свою молодiсть, життя своє, цiлу його зайвiсть та безглузд. Як змалку чумакував з батьком, то пам'ятав тiльки один фрагмент — ночiвля в степу на могилi з запалим верхом, коли батька вкусила гадюка i вiн помер. Пам'ятав посинiлi, напухлi груди його. Бiльш нiчого, лише довге, чорне проваллє рокiв. Потiм як пристав у приймаки. Жiнка вмерла у три тижнi пiсля весiлля, а Пилип пiйшов у Туреччину, а хату, сiножать та поле забрали у нього жiночi брати. Лишився тодi самiсенький на свiтi. Не було в цих спогадах жалю, анi гiркости. Пилип плював байдужно, ноги спускав у рiв та просиджував тi безсоннi ночi з люлькою в зубах. Його думки з обiрваним початком та кiнцем найдовш затримувались на Туреччинi. На цiм найяскравiшiм шматку його життя. Як туркiв взяли у неволю та нашi гнали ïх сюди — зима була. Москалi на конях, в шинелях, а вони (турки) босi, обдертi... плачуть. Звiсно, непривишнi до нашого краю. А до мiста далеко. Пилип тодi скинув шинелю: на, бери, дурний! Скинув башлик, унучi. — Що менi, перший раз!.. I в ясну нiч лiтню, коли пахне черешньовий гай, а з поля йде шум надзвичайноï тишi, Пилиповi легко i добре, як тодi, коли скинув важкi намерзлi чоботи та шинелю. Але Пилип не знає, чи це було рокiв тому сорок, чи вчора. Чи було справдi-таки, чи снилося лиш. Так само, як не знає Пилип, де кiнчається та синя далекiсть та починається його життє, де його життє кiнчається i починається та велика величнiсть, з котроï хвилi все пливуть, пливуть. З чорного вiконця знов висовується бiлий писок. Хропiннє несеться з-за муру. Дiд вiдповiдає своïм коротким, сухим кашльом. Пiввiку прослужив при тiй стайнi. Нiвроку! вiдколи вернувся з москалiв. Лошата родились на руках i дохли старi, спрацьованi шкапи. Кохав ïх, мов сем'ю, балакав з ними, навчав. Потiм, дурнувато всмiхнений, здирав зi своïх годованцiв шкуру. Все було таке просте, льогiчне, що Пилип не протививсь нiчому, спокiйний та байдужий здвигає лиш плечима. Над цiєю страшенною короткiстю та безслiдом всього, що не лишає нi знаку за собою, як гладь рiки пiсля затопленоï дратви. А в нiч, коли цвiтуть черешнi, душа Пилипова бiла, мов тi дерева, i думки його легкi та спокiйнi, як падаючi тихо пелюстки. В ровi шелепають жаби мiж лопухами, хрущ загуде часом i, трахнувшись об мур, падає на землю. Тодi зi стайнi вилiтає глибоке зiтханнє — расовий лоб жеребця маячiє в темнiй ямi вiконця. — Єх, ти, збитошнику! — бурмоче тихо дiд, жмурячи слiзливi очi.— Чогось не спить ледащо. А в лiсi спiвають солов'ï i хтось раз у раз заливається смiхом. Далеко десь, по той бiк фiльварку, за лiсом. Молодий, здоровий смiх жiночий. Луна котиться i падає серед пiль, мов кинутий зухвало срiбний дукач. Якiсь програнi необачно грошi. — Нехай собi... Пилип затягається димом люльки — що йому до того?.. Нехай собi. Потiм дитину закопає пiд клуньою. Єт!.. Дiд пiдносить прижмуренi очi i вдивляється в холодне, мертве лице мiсяця. Вдивляється довго. — Кажуть, брат брата убиває, а по-мойому, нi. Дивиться собi та зо всього смiється. У-у-у, старий вже здоровоï Рокiв, певне, зо триста має. Наче чуть-чуть побабчився на лобi. I все одно за стайньою сходить i заходить за лiсом. Що йому?.. Нiчо не кортить, то й шкилить зуби. Покоштував би осьде у стайнi!.. Думки Пилиповi так само лукавi, як його балачка з кiньми. — Що йому мiсяць, сват чи брат?.. Боговi брехеньки носить — як-от отаман Онисько економовi. Кинем бiлому чорнець вiвса бiльше, а вiн гайда!.. Шу-шу у вухо... Пилип овес краде. Уваï Не бачив я графського вiвса... дурррний! Знов за фiльварком обзивається дiвочий регiт. Хтось здорово низько смiється. Хтось когось кличе в лiс. — Ле-да-що!..— бурмоче дiд крiзь зуби, вибиваючи попiл з люльки. А з темного вiконця уп'яте висовується бiлий писок молодого жеребця. Втягає глибоко нiздрями пахощi, й чути тихе, знуджене iржаннє. — Зараз, зараз! — вiдповiдає дiд, пiдiймаючись важко з землi. Болять його ноги та крижi, мов пiсля довгоï якоïсь дороги. В грудях тiснота якась i тупий бiль. — Зараз, зараз!.. Нагорблена темна тiнь пересовується звiльна по бiлiй стiнi та гине десь, лише зо стайнi долiта приглушене бурмотiннє та кашель. А черешнi пахнуть, одурюючи, чад дивний розливають, тягнуть в блакитнiсть пiль, з якоï все пливуть хвилi над землею, над селом, над гаєм. I все минають нестриманi хвилi. Олександрiя, 1911 р.
ЧерешнI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация